<< Главная страница

Сосонка



Категории Ольга Косач(Олена Пчiлка) ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Недалеко вiд лiсу стояла хатка. В тiй хатi жив чоловiк Максим iз сiм'єю; було в нього четверо дiтей, найстаршому хлопчиковi Iвасевi було десять лiт. Лiс був такий гарний, навiть зимою не здавався смутним, бо промiж чорнолiссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вiчнозеленим убранням! Недалеко вiд Максимовоï хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мiрненька та така зграбнесенька, круглесенька, зеленi глицi аж сяють, а молодi пагонки, як свiчечки, стремлять, простi та яснi. Красує сосонка. Прийшла осiнь смутна, прийшла зима люта, а сосонцi байдуже! Сусiдки ïï, берези та липки, стоять такi сумнi та бiднi, листячко з ïх геть облетiло, а сосонка мовби ще кращою здається помiж смутних товаришок. Отож i запишалась вона, каже берiзкам та липкам: А що? Де вашi кучерi гарнi та ряснi? Стоïте дерка чами! Ох, що то за хороша рiч, як хто шляхетного роду! Нема в свiтi кращих, як ми, сосни! Ой свiте мiй, яка ж я гарна та велична! Величається сосонка, аж тут прилетiла сорока. Сiла в неï на гiлцi та й каже: Че-че-че! Чекай, чекай!.. А чого чекати не каже... Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвiр'ï в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Iвасевi, що поïде зрубає сосонку та повезе на продаж. Так воно й сталося. Запрiг Максим коня, пiд'ïхав до тiєï сосонки, зрубав ïï, бо вона була сама найпридатнiша, та й повiз на торг. I синок Iвась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Iвась, мати дала своï чоботи й онучки добрi; сидить Iвась у санках, добре йому, i сосонку рукою придержує на ­ринджолах. Нiчого не знає сосонка, куди це ïï везуть, тiльки гiлочками стрiпує, як пiдскочать де санки дорогою. Приïхали в город i стали там, де й iншi люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там ïх, тих деревцiв було, бо то саме Рiздвянi святки були (якраз проти Нового року). Багатшi пани купували тi зеленi деревця, щоб становити ïх у хатi та вбирати на втiху дiтям. Чи то ж не втiха справдi? Тут зима бiла, все снiгом укрите, а тут тобi зелене деревце стоïть у хатi, убрате та освiчене зеленiє... Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, пiдiйшла й до нашоï сосонки якась-то пiдстаркувата жiнка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дiтки; а нянька тiльки глянула на господаря та й гукає: Чи се ви, куме Максиме? Та я ж, каже Максим. От розговорилася нянька та зараз i сосонку купила. Сказала потiм везти деревце до ïï панiв. Приïхали. Сосонку внесли в горницi, а Максим заïхав у двiр. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрiтися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусiдньому селi жила, так ото й кумою була Максимовi. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Iвасевi дуже доброго бублика дала. Поснiдали трохи. Тодi Максим, подякувавши за хлiб та сiль, подався в город деякi справи справляти. А хлопця свого Iвася в куми зоставив. Коли вже надвечiр приходить Максим та й журиться: Все, каже, справив, купив, що треба було, а тiльки з чобiтками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досi не пошитi! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готовi; та чи то ж не досада завтра знов по ïх приïздить? Хотiлось би на Новий рiк дома побути! Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панiв, щоб позволили йому переночувати у ïх у дворi. Вам, куме, каже нянька, вигiднiше так буде. А Iвасевi ж то яка втiха буде! Я попрошу панiв, щоб пустили його в горницi подивитись на сосонку, сьогоднi ж вбиратимуть. Зосталися нашi. Сидить Iвась та й думає: Як там вони ту сосонку вбиратимуть? Що то за диво таке буде!.. Аж i справдi диво предивне побачив Iвась! Як повела його ввечерi нянька в покоï, та як став вiн на порозi тiєï панськоï свiтлицi, та як глянув вiн на ту сосонку, то аж оторопiв! Свiте мiй ясний! Iвась навiть не пiзнав своєï сосонки! Вся вона сяє свiчечками, лiхтариками, все гiлля обчiпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синiми, золотими, аж у очах мигтить! Пiд сосною, на примостi, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такi дивнi дiти чи, може, то живi ляльки? Такi гарнi, кучерявi, так штучно повбиранi... Що се таке?.. Чи сниться, чи справдi дiється?.. А сосонка стоïть, сяє як зоря в небi! Ну, й тiшилася ж вона! От, каже, моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля менi судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усi вихваляють! От коли б то липки побачили! Та недовго втiшалася гарна сосонка: ще свiчечки не догорiли доостатку, а вже ïх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть курiти недогарки). Далi почали здiймати iз сосонки й покраси. Все, все поздiймали ласощi, цяцьки, забавки!.. Зосталося тiльки те, чого не зауважили або щось нiкому не потрiбне бiльше: якiсь ланцюжки з паперу та деякi дрiбницi... Стоïть сосонка, розiбрана, темна, дивується, ради собi не дасть: що се таке?.. Ïï розiбрали? За неï зовсiм не дбають?! Се була правда за неï нiхто бiльше не дбав. Всi зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здiймано з неï. Все те було подiлено помiж дiтьми. Навiть Iвась добув, з ласки няньчиноï та малоï панночки, кiлька золотих горiхiв, червоних яблучок, цукеркiв у кошику маленькому, солодкого коника i паперову золоту рибку! Боже мiй, чи то ж не втiха? Аж уночi снилось Iвасевi те свято та осяяна сосонка все те диво, що вiн бачив. Другого дня вийшов Iвась на подвiр'я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Iвась виволокли слуги з будинку сосонку й кинули ïï надворi, бiля дровiтнi; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрiбно, щоб таке чепiрадло в свiтлицi стояло. Лежить бiдна сосонка, розчепiривши те обдерте гiлля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Iвась та аж йому шкода стало. Не знав вiн того, що й з людьми часто так буває! Дививсь, дививсь Iвась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на нiй пак були ще недогарки, стремiло кiлька золотеньких цяцьок, обривкiв ланцюжкiв паперових. Можна дома показати, а як ще те почiпляти, що пани дали, ото-то здивуються нашi! думає Iвась. Куди пак! Яблучка та золотi горiхи на соснi аж п'ять, чи в хуторi таке бачили? Спитали в двiрника, чи не можна б узяти сосонку? Та можна, каже, нащо вона тепер здалась? Тепер вона нiкуди не годна! Як то було сосонцi слухати отаке?! Поïхали нашi, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лiсу пiд'ïхали; всi дерева так дивуються: що се таке зi сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звiзда стремить!.. Подивiться, каже берiзка, якi на нiй ланцюжки рожевi! Ет, цвiрiнькнув снiгирчик, не хотiв би я й ланцюжкiв, хоч би й рожевих! Нема в свiтi кращого, як воля! Приïхали нашi, втягли сосонку в хату. Гомiн такий знявся! Iвась розповiдає, показує цяцьки, дiти всi щебечуть, дивуються!.. А ввечерi Iвась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогаркiв кiлька позосталих запалив. От так утiха була малим. Та не довго й тут була шана сосонцi: через день дiти витягли ïï на двiр i поставили ïï коло порога. Нiчогiсiнько вже на нiй не було!.. дину втiху мала вона в тiм, що розповiдала горобчикам, якi сiдали ïй на гiлочки, яка то ïй честь була у панiв того вечора!.. А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути... Одного дня Iван i каже батьковi: Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла! А батько одказує: Нащо ïï рубати! Краще я поставлю ïï замiсть вiхи, отам, на дорозi, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замiтає; вже нащо я дорогу знаю, i то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозi стоïть. Поставили сосонку на полi, при дорозi. Стоïть вона, людям дорогу показує. Одного разу ïде Iвась у санках з батьком та й каже ïй: Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому вiд'ïжджаю! Прощавай! Що се таке? Чого вiн прощається? дума сосонка. А воно й справдi те було, що Iвась вiд'ïжджав. Приïхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що ïï пани шукають хлопця до послуги в горницях i що добре було б вiддати в ту службу Iвася; намовляла, що вiн собi одежi й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Iвася, за яким часом, на службу до панiв. Та щось не дуже-то йому на тiй службi повелося. Не сподобалось йому... Перше всього ймення йому перемiнено: був вiн Iвась, а то став уже Ванька; потiм дали йому таку вузьку та тiсну одежину, посадили в прихожiй, а часом пошлють куди. Туряють женуть, проганяють Iвася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в ycix. Одного разу старший слуга так побив Iвася за якiсь пановi чоботи, що Iвась довго плакав... А другого разу горнична за ножi набила... Нi, годi сього! зважив сам собi Iвась i задумав утекти. Була масниця, був у панiв великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що нiхто й не зауважив, як зник Iвась. Огледiлися потiм: Де Ванька? Покличте Ваньку! А Ваньки вже й слiду нема за мiстом уже! Iде Iвась: уже вiн далеченько в полi опинився, вже не боïться, що ось-ось наженуть!.. I так йому любо, що то вiн на волi, навiть не холодно здається, дарма що й снiжок iде. Просторо так навкруги, повiтря таке чисте, та бiло, бiло так усюди!.. Але ж от погано, починає смеркати, та й снiг дедалi бiльший та бiльший вiє, та ще й вiтер його крутить, аж iти тяжко. Мете... Ох, Боже мiй, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Iвашко з дороги! Кидається вiн то в той, то в той бiк, сльози рвуться з очей, бо нiчого не вдiє! Не знає вже, де вiн i що... Може, воно недалеко вiд дому, а може, зовсiм не туди вiн iде, куди слiд! Боже мiй! плаче Iвась, що ж се зi мною буде? Замерзну я в полi! (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бiдний Iвась, крiзь завiрюху нiчого перед собою не баче. Коли се дивиться щось мpiє... Перше злякався, думав, що вовк; коли нi: то дерево... Боже мiй, та се ж та сосонка, що батько Iвасiв поставив; он i друга вiха!.. Вiха гiлка Зрадiв Iвась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер вiн вже знає, куди йому держать! Тепер вiн доб'ється додому. Добився! Ось i хата його. Дома ще не сплять, у хатi свiтиться вечеряють, либонь. Пiдiйшов Iвась пiд дверi, боïться й у хату йти, щоб не сварили, що втiк. Почула мати: Цитьте, каже, дiти, мовби щось плаче, чи що! Та то вiтер у коменi, каже батько. Та нi, бо таки не вiтер... Коли вiдчинили дверi, аж то Iвась у сiнях!.. До нього, питають: Що се таке?.. Звiдкiля се вiн? А вiн ледве промовляє за слiзьми: Я покинув, я не можу там бути, там мене б'ють yci... Я не можу! Що ти будеш казать дитинi, як воно отаке бiдне, плаче, тремтить, руки подубли!.. Моя доленько! скрикнула мати, роздягаючи Iвася та придивляючись на нього при свiтлi. Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобi лишенько було!.. Вiдiгрiли Iвася, нагодували, положили спати на печi. Другого дня встав Iвась, виспаний, та такий радий, що то вiн дома, на волi! Нiхто його не ганяє, нiхто стусанiв не дaє!.. Побiг з братом Андрiйком надвiр, а далi в лiсок та на поле. А за околицею вже й дорогу свiжу протерто саме на торг люди ïхали. Побiгли хлоп'ята з ­ринджолятами тiєю дорогою. Ось i сосонка знакомита! Спасибi тобi, сосонко! каже Iвась. Адже якби не ти, то я був би замерз! А бач, каже сосонка, а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобi в пригодi стала!.. Та й двiрник помилився; казав, що я нi на що не здатна, а ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь! Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетiли до неï пташки, вона й каже ïм: Полетiть до моïх сестричок та розкажiть ïм про всю пригодоньку мою!..
Сосонка


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация